Фотограф Роман Пятковка: «Playboy – це нецікаво»

Романе, що ви хочете побачити на Портфоліо-ревю? Чим має зачепити фотографія, щоб ви сказали: так, це number one?

Що таке хороша фотографія? Це така хороша фотографія, яка відрізняється від інших хороших фотографій. Тобто я хочу побачити дещо таке, чого ще не бачив. Або хоч хід думки, якого я не чув, форму, якої  не очікував. Фотографія обов’язково має бути в контексті сучасного мистецтва  – навіть якщо вона оперує класичними методами зйомки. Є таке модне слівце  «тренд» – так от треба бути в тренді. З іншого боку, необхідно знайти свій хід, свою форму і структуру зображення. Мати свій підпис, свій почерк. Це вкрай важливо. Бо що таке хороший художник? Це той, хто не схожий ні на кого. З діджиталізацією візуального мистецтва всі вже великі фотографи. А що складного – береш дві, три, десять тисяч доларів, купуєш собі певну техніку, оволодіваєш двадцятьма прийомами фоторедакторів – і все, ти герой, ти можеш зробити більш-менш пристойну картинку, яку будь-який споживач купить.  А споживач купить, бо він невимогливий. А от створити мистецтво сьогодні складно, тому що маса повторюваних кліше убиває автентичність нової ідеї. Хоча, з іншого боку, дає можливість на цьому цвинтарі кліше вирости якійсь новій квіточці – це те, що є в київській і харківській молодіжній фотографії.

 

Що б ви як досвідчений фотограф порадили початківцям?

Треба навчатись. Це не позиція дорослого художника, який каже молодому: ти, нєдоросль, іди вчись. У вас, молодих, мізки краще, ви можете зробити картинку. Чому я так люблю молодих – я люблю відчуття, коли мене хтось обганяє. Але я досі щодня дві години дивлюсь нові роботи – європейські, російські, українські, китайські, весь новий матеріал. Беру велику чашку кави і дивлюсь, читаю статті мистецтвознавців. Це дуже важливо, це і є навчання. Я вже не кажу про те, що, якщо ти фотограф і займаєшся мистецтвом,  ти маєш знати історію. Ти маєш відрізнити Ля Шапеля від Уіткіна – а багато хто навіть не знає, хто це. Це дуже важливо знати, коли щось робиш – ну хоч аби не повторюватись. Треба знати ремесло. Розуміти хоча б, чим відрізняється витримка від діафрагми. А головне – знати історію, знати тенденції і контекст сучасного мистецтва,  якщо ти сьогодні хочеш вийти на цей ринок і зайняти там якесь місце. А чого робити не треба – це пропускати через себе погане зображення. Бо воно псує смак. Не ходіть на всілякі сайти для любителів, не дивіться ці фотки. Бо там 50 дебілів, із них 20 інженерів і 30 лікарів, які купили цифрову камеру і відчули, що вони Картьє-Брессон або Хельмут Ньютон. Вони вам просто скалічать мізки.

Хто вам імпонує серед наших київських фотографів?

Я дуже люблю Валентина Бо. Це один з моїх фаворитів з молодіжної тусовки. І ще його антипода –  Гомера, Сашу Курмаса. Це два молодих – тридцятирічних, а для мене це молоді – автора, яких я дуже люблю. Є ще одна дуже цікава дівчинка, теж з цієї групи, – Маша Войнова, яка зараз живе в Нью-Йорку. Я взагалі дуже люблю жіночу фотографію і вважаю, що жінці, яка знаходить в собі сміливість займатись мистецтвом уже за життя треба ставити пам’ятник. От Жанна Кадирова – та треба стояти на колінах і цілувати їй ноги. Тому, що вона жінка, тому, що вона дуже модна – в хорошому сенсі цього слова, і тому, що вона справжній художник. Я люблю Synchrodogs, але вони для мене дещо зациклені на фешені, а їм сам бог велів займатись артом. І мені дуже хочеться з ними зробити паралельну виставку: я десять років тому – і вони сьогоднішні. І я покажу на картинках, що нового велосипеда вони не винайшли. Я розумію, що ми не повторюємо  одне одного – але тенденції і думки дуже схожі. У них дуже гарний смак, вони  добре рефлектують, по-модному, вони розкручені, і вони мені дуже близькі і дико подобаються. Але їм треба рости, як на мене. Вони взагалі дуже європейські. Валя, Саша і Синхродоги – це три абсолютно європейські українські фотографи. Я зараз говорю про 30-річних, не беру 20-річних – це ще цікавіше. От у харківських фотографів в 2012-2013 я нічого нового не побачив – хоча я їх дуже люблю, це мої друзі. І це при тому, що харківські фотографи завжди хизувались  тим, що вони number one, ще з Радянського союзу. Фігня. От в Києві вже з’являється певна тусовка – завдяки, до речі, й Фотокульту, бо вони створюють певний ринок, інфраструктуру, яких нам так не вистачає.

Ви сказали, що любите Synchrodogs, але вони надто зациклені на фешн. Тобто ви  ставитесь до фешн-фотографії негативно?

Я з 1998 року займаюсь комерційною фотографією. Зараз менше, все-таки більше пішов на арт-ринок, бо він підіймається, і тут більше свободи. А тоді у мені стався якийсь злам, я відчував, що не можу сьогодні робити картинки. А гроші потрібні, треба ж жити якось. У мене була перша студія в Україні на 280 квадратних метрів, зі стаціонарною апаратурою і так далі – на велосипеді можна було кататись. Тому говорити, що я погано ставлюсь до фешн-фотографії… Я погано ставлюсь до поганої фотографії. Просто я вважаю, що таким геніальним авторам, як Синхродоги, у фешн-напрямі тісно. Їм треба іти в контемпорарі арт, бо вони нескінченно талановиті. Я їх сварю тільки зате, що я їх дуже люблю, більше того – я ревную їх, чесно.

З ким із ваших колег або фотографів минулого ви б хотіли познайомитися?

Я щасливий в тому сенсі, що бог мене звів з дуже багатьма людьми, а головне – з моїм учителем Борисом Михайловим. Борис Андрійович для мене не ідол, ні. Це людина, з якою ми дуже багато сварились. Я жалкую про одне – коли я був молодим хлопцем, а він мені щось говорив, я це все не протоколював. Тому що виявляється, що 99% того, що я досяг – це завдяки тому, що Боря мене навчив. І плюс трохи моїх мізків. Все, що я сьогодні представляю – якщо представляю – це завдяки йому. Він мене дуже сварив, що я пішов у комерційну фотографію, хоча я заробляв шалені гроші. І кожен раз, приїжджаючи в Україну, говорив: «Як тобі не соромно, ти ж такий класний був». А зараз, коли я повернувся на арт-ринок, він мені регулярно дзвонить. І каже: «Тепер мені з тобою цікаво». А хто з великих мені цікавий? Я знайомий з Олівером Тоскані  – це був головний фотограф Бенеттона. Свого часу була щаслива нагода перекинутись кількома словами з Саудеком. З сучасних авторів дуже важко когось виділити – я з багатьма б зустрівся, попив горілки, поговорив про жінок. От з задоволенням повторив би ту зустріч з Саудеком. Він-то в жінках знавець.

Зараз ви працюєте над книгою «Метеопрогноз». Що це за проект?

«Метеопрогноз» –  це такий собі щоденник з віршами і фотографіями. Це книжка мого життя: коли приходять люди, а за годину вони вже роздягнуті, і ми щось знімаємо. Фішка в тому, що всі фото зроблені мобільним телефоном, більше того – у мене була пара фотографій, які я мав необережність зробити професійною камерою. Я ці файли заганяв у мобільний і убивав  інстаграмівськими налаштуваннями – бо мені потрібна жива людська атмосфера. А от записи в цьому щоденнику зроблені віршами, і це мука, бо я за п’ять хвилин роблю дві класні картинки, а потім цілий день рву в усіх місцях свого тіла волосся і придумую вірші. Заримувати слова-то я можу, але з того, що я римую, виходить повний відстій. Роблю, мучаюсь і страждаю. Виглядає це приблизно так. Картинка: дівчина напівроздягнена сидить за столом на кухні. І написано: «Зима. На улице плюс пять. Пришла подружка, будем выпивать». Все! Отаке примітивне, рідне, але воно в нашій ментальності. Дебют відбувається на моїй сторінці у фейсбуці – поки мене не забанять в черговий раз. От зараз мене забанили за шикарну картинку: прийшли дівчатка, чотири дупки. А між іншим, у «Метеопрогнозі» є навіть п’ять пейзажів, крім голих жінок. Уявляєте, досягнення яке? П’ять з вісімдесяти. Тепер ця книга вилежалась, я заспокоївся, і треба дещо дозняти і переробити. Я хочу видати «Метеопрогноз» у Франції, вже є попередня домовленість. Думаю, до кінця року підпишемо контракт.

Ви сказали, що дебют «Метеопрогноза» відбувається у фейсбуці. А чи не бентежить вас те, що оцінювати і банити фото з книги можуть юзери, у яких смак нижче середнього?

Соціальні мережі – це предмет окремої лекції. Ти ж сам створюєш своє коло знайомств, людей, які тебе читають і оцінюють. Якщо ти френдишся з усіма підряд, аби було 250 тисяч друзів – це фігня. Завжди треба френдитись з тими, хто тобі цікавий. От у мене 90% друзів у фейсбуку – це мої колеги з усього світу. Більше того, у мене кілька книжкових видань вийшли з фейсбуку – запропонували люди, які мене взагалі не знали і подружились в онлайні. Тому якщо ви створюєте свою аудиторію, то хай у вас буде 20 людей, але ваших однодумців, принаймні, ті, чия думка вас цікавить. У мене – куратори, фотографи, видавці, сучасні художники. Ну  плюс 25 моїх друзів по життю, які теж митці, бо я дружу в цьому ж бізнесі. От цього мені не вистачає Вконтакті – то сайт знайомств, там зрізати пару моделей нічого не вартує. Там у мене 6 тисяч друзів, а у фейсбуці – десь три з половиною. Тому що там спілкування дуже вибіркове. Дівчата деякі пишуть: давайте дружити. Я кажу: ну, лишайтесь в підписці. Тому що я не хочу засмічувати свою стрічку, більше того – відчуваю, що треба її вже чистити. Викидати тих, хто мені нецікавий як художник.

У вас багато еротичних фотографій, і ваші моделі не вписуються у загальні стандарти краси. Що має бути в моделі, щоб вам захотілось її зняти?

Звісно, в першу чергу чіпляє зовнішність. От я знайомлюсь з людьми – і одразу думаю, як їх роздягнути і зняти.  Це вже на автоматизмі. З іншого боку, в моделей треба закохуватись. Однозначно і якомога швидше. Особливо коли йдеться про оголену натуру -– це цілі психологічні технології, хоча для мене на підсвідомому рівні слово «технологія» принизливе, я ж не пікапер. А взагалі я знімаю життя – бо воно дуже цікаве. Це любов, кожен день – це любов, це чуттєве начало. От зранку прокинувся,  красиве світло лежить на жіночій попі – я знімаю цю попу. Може, завтра це виллється в нову серію. Живість, емоційність, безбашенність – оце мені подобається в житті, це для мене важливе і в моделі. Я не позиціоную себе як еротичний фотограф – просто я, мабуть, дуже люблю жіноче тіло. Хоча мене й назвали колись в якійсь статті українським Тінто Брассом, для мене еротика – це «Playboy», «Махіm»,  і все це фігня,  нецікаво.

І саме тому свого часу ви відмовились працювати з «Playboy»?

Колись український Плейбой у першому своєму номері пропонував мені велику публікацію. Не зійшлись на гонорарі. Сказали: «Для вас це реклама». А мені така реклама не потрібна. Я можу зняти в студії, в інтер’єрі, з цицьками – все, що просить сьогодні споживач, це ж нескладно. Причому зніму по-своєму, знайду свою фішку, і навіть колеги-художники не будуть плювати мені в морду геть відверто, будуть тільки хихотіти за моєю спиною. Але це нецікаво. Бо жінки, яких ми любимо – вони інші. Моделі, яких ми бачимо в таких виданнях – це все видумане, в житті нема таких жінок. На задниці прищики, все це живе, – і треба любити ці прищики. І плачуть вони, і місячні в них, і ревниві вони, і істеричні, або дури, – що ще трагічніше. Ну навіщо ця красуня – дура, що з нею робити, вранці ж соромно, розумієте? От і все. А жінка-розумничка – вже слава Богу. Оце модель. Оце дівчата, яким треба цілувати ноги, яких треба любити, дарувати їм квіти і захоплюватись кожен день. І це щастя – захоплюватись такою дівчиною. Ну це, звісно, думка дорослого дядька – на жаль, уже дорослого.

 

Інтерв’ю: Галина Танай (Центр просування культури Свідомо – медіа-партнер Фестивалю «Візії»)

Фото: Ігор Ляшенко, ©Роман Пятковка

 

Четверте Портфоліо-Ревю відбудеться 25 травня 2013 року в рамках Міжнародного Фестивалю Візуальної Культури «Візії». На Портфоліо-Ревю молоді фотографи зможуть показати свої роботи 20 експертам з України, Росії, Швеції, Литви, Чехії, Словаччини, Голландії, Польщі. Для участі у Портфоліо-Ревю необхідно надіслати заявку на адресуpr@photocult.com.ua . Дедлайн для подання завок – 15 квітня 2013 року.