Ірина Рузіна: “Українська фотографія – це немовля з вусами”

Нещодавно журнал ART Ukraine писав про те, що на початку 2000-х Київ претендував на звання третього міста в Східній Європі (після Братислави і Москви), де фотографія як вид візуального мистецтва досягнула автономної репрезентації у вигляді міжнародного фестивалю. В той час, організоване Євгенієм Солоніним міжнародна бієнале “Місяць фотографії” щоразу показувала у столиці близько 50 виставок. Значно скромнішими були масштаби KievFotoCom, зате лабораторія KFC демонструвала молоду українську фотографію і влаштовувала пленери. Початок був багатообіцяючим, але так сталося, що на сьогодні Україна залишається чи не єдиною країною пострадянського простору, де немає свого Дому фотографії. Відбуваються виставки фотографії, як гриби множаться фотошколи, завдяки PhotoCULTу проводиться міжнародне портфоліо-ревю, а відчуття порожнього місця залишається.

Все, що відбувається, свідчить лише про одне: відсутність попиту на культуру, в тому числі, фотографічну. Обиватель вважає (а технології підтверджують), що фотографію зробити просто, тобто він стає “сам собі художник”. Потім він орендує галерею (кричуща практика, яка призводить до підміни понять), робить виставку, запрошує друзів. Все. Про існування світової культури фотографії він знає небагато, та й непотрібно йому…

Прошарок людей, які цікавляться фотографією, занадто малий, аби створити потужний запит, рух. Фотографії не купують (знову ж таки, навіщо, якщо можна і самому).

Що робити? Розширювати горизонти. PhotoCULT робить це вже другій рік, до цього був Чернігівський Фестиваль, Київська Фотографічна Спілка. Потрібна консолідація зусиль. Фотографія повинна вийти за межі професійного середовища, стати зрозумілою, цікавою для широкої аудиторії. І це наше стратегічне завдання на найближчі 5 років.

Чим є українська фотографія в найширшому розрізі сьогодні?

Українська фотографія сьогодні – явище неоднозначне. Практично, за відсутності “особистої історії”, вона схожа на немовля з вусами, яке вчиться ходити, але в той же час хоче бути схожим на дорослих.

Олександр Ляпін (український фотограф, критик і куратор – ред.) напівжартома каже, що сьогодні у світі достатньо сказати, що ти художник з Харкова, як одразу з’явиться черга цікавих. Чи можна говорити відродження харківської школи фотографії чи про зародження нових явищ, тенденцій?

Харківська школа завжди була окремим островом, де щось відбувалося. До того ж, нема причин говорити про її відродження, вона нікуди не зникала.

Тішить поява нової документалістики, яка, використовуючи сучасну мову, піднімає вічні соціальні теми. Це видно з результатів конкурсу “Фотограф року” (проводився вперше в Україні у 2013 році – ред.) і результатах Четвертого Портофіо-Ревю.

Але все ж про появу нових явищ говорити зарано. Ті, хто намагається влитися в потік сучасної європейської фотографії, в той чи інший спосіб перестають бути “українськими художниками”. І це, в принципі , загальна тендерція “контемпорарі арту”: універсалізація – чи навіть глобалізація – візуальної мови. Чи зможуть наші молоді художники “намацати” щось своє, індивідуальне, національне, покаже час…

У 2009-му році Ви виступили куратором виставки “Українська фотографія 1989 – 2009”, яку спочатку показали у Братиславі, а потім і в Києві. Тоді фотографії різних жанрів пов’язував соціальний аспект – занепад Радянського Союзу і пошук нових цінностей. Це був час, коли опис кожного другого проекту з пострадянського простору, принаймні в царині документального кіно, починався словами “Після розпаду Радянського Союзу …” І ця формула мала магічну дію, але швидко встигла набити оскомину.

Ви багато спілкуєтеся з іноземними колегами, чого чекають від української фотографії сьогодні і чи взагалі існує до неї інтерес?

Так, тема “розбитих надій” вже досить-таки набридла. Куратори фестивалів шукають нові імена, нові теми, нові форми. Про Україну мало хто знає як про окрему державу, часто українських авторів плутають з російськими. Я думаю, світ ще не відкрив українську фотографію. Може тому, що її немає (жарт). Сподіваюся, все ще попереду.

Скільки людей прийшло на цьогорічне портфоліо-ревю, і що принесли в папках молоді фотографи. Які теми й ідеї цікавлять тих, хто стане кістяком української фотографії завтра?

В цьому році наш ліміт (кількість людей, чиї фотографії змогла б подивитися більша частина ревюєрів) склав приблизно 70 людей. Підбиваючи підсумки, можна сказати, що наших авторів цікавлять почуття. Як особисті, так і співпереживання почуттям інших. Це означає, що гуманістичні питання все ще хвилюють фотографів, незважаючи на те, що у світовій фотографії переважає наразі аналітичний (дослідницький) підхід до творчості.

Кілька років тому разом з Анною Гайдай ви започаткувати PhotoCULT з амбітними планами створення суспільного інтересу до історії фотографії та сучасних фотографічних процесів, створивши платформу для освітніх програм по вивченню фотографії. Також Ви зайнялися виставковою діяльністю, формуванням ринку фотографії. PhotoCULT мав стати місцем консолідації процесів, що відбуваються в культурному фотографічному середовищі. Чи можна вже зараз говорити про якісні зміни, що відбулися?

Зміни відбуваються, але це складний процес. Ми заздалегідь знали, що дуже важко просувати фотографічну культуру в культурно незрілому середовищі. І розуміли, що для досягнення головної цілі потрібні роки (в кращому разі). Але за півтора роки вдалося зробити невеликий прорив: про фотографію заговорили в контексті мистецтва, про неї стали писати мистецтвознавці і критики.

Формуючи освітню програму, PhotoCULT зробив ставку на системне і усестороннє навчання, по суті, створивши майстерню старого зразка. Існує курс історії фотографії і історії критичної думки про фотографію, курс художнього мислення, можна відвідати лекції по роботі з кольором і майстер-класи ручного друку. В той час як у світі активно розвивається гібридна візуальна форма, у вашій програми нові медіа залишилися в стороні.

Академічні програми були першим етапом. Зараз ми готуємо абсолютно новий курс, в якому поєднаємо історію мистецтва новітнього часу, історію фотографії і кіно, критичні теорії і нові медіа. Просто ми відчули, що прийшов час, а два роки тому було зарано…

Мені б хотілося поговорити також про Ваші фестивальні ініціативи. Два роки поспіль Ви проводили ЧернігівФотоФест, змістивши акценти з центра на периферію. Але зрештою фестиваль перейменували і перемістили до Києва. Переїзд був вимушеним чи став логічним наслідком росту?

Для нас важливо не лише проводити такі масштабні події, як фестивалі, але і отримувати адекватну зворотню реакцію. Саме тому ми вирішили проводити фестиваль у Києві. Чернігів – чудове місто, але його мешканцям поки що не до фотографії.

Темою фестивалю “Візії” у 2013-му стала пам’ять і архівація пам’яті – тема, до якої цьогоріч звернулися фестивалі різних рівнів і орієнтацій. Питання глобальних мутацій пам’яті давно висить у повітрі. Потік інформації настільки потужний, що більше немає змоги відфільтровувати його і він проходить наскрізь, не залишаючи сліду. Цей процес можна характеризувати як колективну втрату пам’яті, чи точніше перехід її на якість рейки тимчасовості, мимолітності. Це чудово демонструють сімейні альбоми: аналогова фотографія залишала відбитки, що регулярно переглядалися, цифрова – миттєву публікацію в соціальних мережах і терабайти на жорстких дисках. Але з чим пов’язаний Ваш особистий інтерес до пам’яті? Які цілі ставили собі організатори фестивалю, підіймаючи цю тему?

Мій особистий інтерес пов’язаний з тим, що я працюю з темою пам’яті у фотографії. Так склалося, що цей інтерес мотивував мене шукати авторів, які працюють з подібною темою. А коли я переглянула велику кількість проектів і перечитала розмаїті публікації, виявилося, що тема пам’яті хвилює не лише художників, вона актуальна і для широкої публіки.

Мета Фестивалю, звичайно, представити тему концентровано чи навіть перебільшено. Але завдяки такій концентрації глядач отримає “копняка” і почне думати.

І наостанок, в якому форматі існуватимуть “Візії” надалі? Чи є у Вас плани вже на наступний фестиваль?

Думаю, що ми залишимо формат “Візій” незмінним, оскільки ідея представляти фотографію поруч з медіамистецтвом повністю себе виправдала. Наразі в наших планах проведення Фестивалю як такого. А що стосується теми – то ми чекаємо натхнення.

Фото Oksana Magdyk

Джерело